Гробовенко Тамара Ефимовна 1934 г.р., Киндийка

Гробовенко Тамара Ефимовна 1934 г.р., Киндийка

Наш дедушка був староста, он немец по национальности, но он отстаивал интересы наших жителей у нас в Киндийке. Он специально остался, чтобы спасать людей, и очень много поспасал. Например, я помню, когда русские были на той стороне Днепра, а немцы здесь уже, наши пришли до председателя сельсовета, пришли и говорят: «Узнай, где стоят пушки». Осень уже, он взял резак, мешочок (травы нарвать), а за селом, где кладбище, стояли якісь пушки, на ту сторону стреляли. И его тут раз — забрали и привели до нашего дедушки. И хорошо, шо тот немец-полицай ничего не понимал по-русски. Наш каже: «Всё, Густав Йосифович, я партизан», а він каже: «Як партизан?» А немец: «Партизан, партизан!» А дедушка каже: «Нет, он не партизан, у него дети, он собирает коровкам траву, он не партизан». А уже сделали виселицу коло церкви, хотели вешать, и дед-таки его спас, не повішали его, вже після войны помер.

В школу я не ходила в 7 лет, школы не работали. Тех, кто постарше, заставляли работать, они ходили окопы копать. Приходит дедушка, каже своим дочкам: «Завтра надо пятнадцать человек в Германию отправить. Значит, ты, Нюра, этих предупреди, а ты туда, Люба, к тем». И они предупреждали, говорили людям уходить с дома, бо завтра заберут. И быстренько всех обошли. Немцы приходят утром забирать, а их нема. Так деда выгнали в Берислав, мол, там немецкий поселок, будете там жить. Деду предлагали быть переводчиком, дед каже: «Не, не, я старый, переводчиком не буду!» Помню как сейчас: погрузили на подводы и поехали, повезли їх.

Один немець у нас жив в хаті, якийсь чин високий, в нього така кокарда була, якийсь офіцер, і денщик у нього був. Він жив у хаті, ми в другій комнаті, і розкажу, як він до нас відносився. Мы не доедали. А він занімав одну комнату, сидить завтракає, это я хорошо помню, а ми ж повставали, рты пораззявляли, нам хочеться… Був у нього такий сыр голандський — як зубна паста, видавлюється. Він отрізав хлеб, намазав масла, потом сиру выдавил, несколько кусків помазав, а ми стоїмо — облизуємся в коридоре. Он чай попил, остальне встав, пішов, викинув на вулицю и ногой растоптав, щоб ми не подняли, і ще сміється. Вот это до сих пор я помню — прямо в глазах всё. Отак растоптав все — і сир цей, він же в тюбику. Він пішов, ми взяли той тюбик, розодрали и облизували. А бувало, немцы угощали, говорили: «О, киндер, киндер!» и давали то конфету якусь, то печенье.

okkupac4

Нас усіх відвезли в Баштанку, брать нічого не розрішали з дому. Люди побросали хати й пішли. А тьотю Моню в сарай заперли, і вона сутки сиділа, і сидів немець — охраняв. Сидить, на губной гармошці грає, і с пістолєтом. А в сарае вікно невеличке. І мені сказали: «Сходи, віднеси тьоті Моні поїсти, вона вже сутки сидить». Я прийшла і вспіла їй кинуть туда, у вікно. А він сидить і того не бачить, а потім: «Гей, вб’ю!» — покричав на мене, і я пішла… Если б взнали, що ми робили, то розстріляли б сразу. У Баштанкі рядом був аеродром, і стояли снаряди в ящиках, у них ручки з капрону, і ті ручки розпускалися. І ми залазили і обрізали капрон, приносили додому. Мама каже: «Боже, ви ніколи туда не ходіть, вас, якби побачили, на місті б розстріляли!» Ми тоді не знали, що таке капрон, думали, що то шовкові нитки. Ми розпускали, і мама в’язала кружеву з них і продавала за молоко, за буханку хліба чи за якусь крупу.

Люди дуже один одному помагали. Як їхали в Баштанку, всіх грузили, а хто старий чи з дітьми (в мами троє дітей було, мені було сім-восім лет) — тих у подводах везли. Хто міг йти — той йшов. І ми доїхали до Баштанки, один немець їхав верхи на коню, а то пішком ішли з автоматами біля нашого обоза. Коли прийшли до Баштанки, моєї мами сестра пішла под мостік з дітьми, в туалєт, а там вже немці не дивилися, і вони там осталися. А нас пригнали в сарай, через усе село, село длінне таке було. В тому сараї, видно, тільки скот був, бо свіжий навоз, хоч в навоз сідай. І німці десь пішли два, остався один, сів, спиною оперся об одвірки, поставив свое ружжо і спить. І мама каже: «Всі втікли, що ж ми будем дєлать? Давайте, може і ми…» І мама помогла мені, я перелізла через ноги йому, він спав, і дала мені дітей. Головне діло — діти ні одна не писнуло, нічого! Понімали, не плакали, не стонали. Недалеко пройшли, може, квартал чи скільки, просимся до женщини: «Если можно, пустіть, бо вже темно…» Вона каже: «Ладно, це ви що, з етапа?» Кажем: «Да». Вона: «Я вас пущу, тільки щоб затемно ви ушли, бо і вас постріляють, і мене, і мою сім’ю». Іще темно було, вона нас розбудила, накормила, і ми рано-рано утром стали і пішли. І прийшли на перву улицю, і нас пустили дєд с бабкой — у них нікого не було, ні дітей, нікого. Корова була. Дід пустив на квартиру, залу оддав. Мама їм по всьом помогала, корову поубірає, і ми жили там до самої весни. Там русскіє і застали нас. Поставили «Катюшу», як бахнули — то всі вікна повилітали ззаду дома. А немці тікали, грязь, машини не їдуть! У кальсонах немці бігли, тікали, неожиданное было нападеніе. Наши даже не в солдатському були вдіти, а так — на конях, винтовки в руках. Один під’їхав до нас: «Дайте топор!» Мама винесла топор, він — бах! — провода якись перерубив, і каже: «Женщини, приготовте щось, бо ми всі голодні. Така грязь, не можем нічого подвезти, нічого не маєм». А там, за селом, оказується, було їх 28 чоловік, вот етіх наших солдат, і вони цілу армію заставили сложить оружиє і почті всіх перебили коло аеродрома.

Ми в Баштанке ще десь мєсяц побули, а в марті Херсон освободили, і ми пошагали додому. Ідеш — і там окопи, і там, і люди в них лежать голі — відно, познімали з них одєжду, а чи то німці, чи то русскі — я не знаю. Потом, може, нєдєлька пройшла, ми з тьотей Ніной пішли по воду, уже русскі зайняли село, бачим — іде солдат наш, і немець впереді йде. А там кукурудза була. Солдат напився води у нас, пішов в кукурудзу, там бахнув, приходить до нас і каже: «Я там немца вбив. Я аккуратно вбив, ідіть разденьте!» Ми за відра — і тікать…

Гробовенко Т.Е.

Источник: Альманах «Живая история» в рамках проекта «Диалог поколений»

Оставить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *